RSS
App Store Google Play
Більше інформації
Реклама
Актуально
  • Українцям планують скоротити кількість вихідних днів
  • Онищенко про зустріч Путіна та Байдена – Наслідки для України почались
  • Українським медикам піднімуть рівень мінімальної зарплати

Чому патріарх РПЦ Кіріл не радий анексії Криму?

Саша Казимирский 19 березня 2014, 16:20
Чому патріарх РПЦ Кіріл не радий анексії Криму?

Пропонуємо читачам «Преси України» ознайомиться зі статтею відомого російського журналіста Микола Мітрохіна «Церковний неприход».

У статті автор аналізує, чому Російська православна церква в Україні тільки втратила з придбанням Російською Федерацією території Криму.


«Церковний неприход»

Найбільш примітним у виступі Путіна перед Федеральними зборами для мене була відсутність у залі однієї людини. Того, хто повинен був освятити найурочистіший, на думку багатьох жителів Росії, акт у її новітній історії, - патріарха Кіріла.

 Камери багато і з різних точок показували мусульманських священнослужителів і номінального лідера російської іудейської громади рабина Берла Лазара. Вони сиділи приблизно в третьому - четвертому ряду від сцени. Ще далі - в шостому-сьомому ряду - височів самотній білий клобук митрополита Крутицького і Коломенського Ювеналія, який представляв православних. Однак зрозуміло, що цей постійний член Священного синоду був абсолютно не рівноцінний керівнику „духовної скрєпи” нації, що встає з колін. Пояснень цьому ні від державних, ні від патріархійних ЗМІ поки не надійшло. Залишається лише гадати.

 Здоров'я не дозволило? Та ні, ще вчора ніби служив, виголосив проповідь. Великий піст у великого молитовника за землю російську? Та й у Ювеналія теж пост, але нічого, прийшов. Висловив таким чином свій протест проти анексії? Та ну вас... По частині прихильності до російського націоналізму, причому в його чорносотенної інтерпретації, Кіріл дасть сто очок вперед і Путіну і багатьом його сподвижникам. Днями він із задоволенням пригадував похід Івана Грозного на Полоцьк, де приєднання супроводжувалося жахливою різаниною єврейського населення і грабежами.

 Однак у розумних людей (до яких Кіріл безумовно відноситься) ідеологія стає вторинною, коли на горизонті виникають серйозні проблеми практичної властивості. А Московська патріархія стала перед обличчям найсерйознішої неприємності за півстоліття - перспективи практично повної втрати своєї української частини.

 Нагадаю загальну розстановку сил. Українська православна церква Московського патріархату - найбільша в країні конфесія. У ній близько 13 тисяч парафій. Але вона знаходиться в жорсткій конкуренції з кількома іншими великими православними церквами, насамперед з поки не визнаної світовим православ'ям, але в цілому активно підтримуваної владою країни Українською православною церквою Київського патріархату (4700 парафій). Основна частина парафій УПЦ МП зосереджена в Правобережній та Північної України. На Південно-Схід припадає не більше 25 % парафій, причому значна їх частина - в селах і містах з україномовним населенням.

 З 1992 року УПЦ МП має автономний статус у складі РПЦ. Це означає, що українські єпископи беруть участь в загальноцерковних заходах, мають свого представника у вищому управлінському органі РПЦ - Священному синоді, підтримують її загальні богословські установки. Але все питання адміністрування та кадрової політики всередині самої УПЦ МП вирішуються в Києві на власному синоді.

 Після Помаранчевої революції 2004 року, в якій структури УПЦ МП діяли на стороні проросійських сил, всередині церкви почалися стрімкі ідеологічні зміни. Митрополит Київський Володимир (Сабодан) залучив до управління церквою проукраїнських молодих єпископів. Незважаючи на опір частини впливових старих архієреїв, переважно з південно-східних регіонів, в Києві повністю оформилася „українська партія”, яка не мріє більше про відновлення СРСР чи Російської імперії і подумує про цивілізованому розлученні з РПЦ - тобто про отримання повної самостійності, або, з церковної термінології, канонічної автокефалії. Ці погляди підтримуються основною масою єпископату та віруючих УПЦ, що відображає реалії двох з гаком десятиліть існування української державності, в дусі якої виховувалися як миряни, так і священнослужителі.

 Набуття автокефалії, крім того, посилило б позиції УПЦ МП в діалозі з УПЦ КП і дрібнішими православними організаціями про відновлення колишньої єдності українського православ'я. Цього хотіли б влада країни і велика частина православних жителів України.

Московська патріархія при патріархові Кірілу активно намагалася перебороти ці настрої. Кіріл, на відміну від Алексія II (Рідігера ), щорічно відвідував Україну, забирався до західних єпархій, де боявся показуватися його попередник, багато гостював у східних. Кіріл ввів звичай щорічно проводити в Києві виїзні засідання Священного синоду і поставив український і білоруський прапори разом з російським у себе в резиденції. Документи центральних церковних органів стали частково переводитися для поширення на українську. Проте українська сторона всі ці жести справедливо оцінювала як „піарівські”.

 Політична криза в Україні взимку 2013-2014 років різко загострила цю ситуацію. УПЦ МП, що знаходилася в "золотій клітці" Віктора Януковича, виявилася єдиною конфесією країни, що вимушеної надати йому часткову підтримку. Зробили це насамперед члени промосковської партії в церковному керівництві. Тим часом значна частина керівництва та управлінського апарату УПЦ МП таємно або відкрито симпатизувала народному протесту. Лідер же церкви митрополит Володимир ще до подій виявився фактично недієздатний за станом здоров'я - в останні місяці він перебуває між життям і смертю.

Тимчасовим його наступником обрано один з найбільш шанованих в церкві людей - митрополит Онуфрій (Березовський), який колись твердо стояв на промосковських позиціях, але в останні роки перейшов на проукраїнські. Разом з другим за значимістю членом синоду - митрополитом Антонієм (Паканич ), що представляє, як раз молодих єпископів, - він упевнено взяв на себе важелі управління УПЦ МП в революційної ситуації. І не допустив теоретично можливого замаху на храми і святині УПЦ МП з боку релігійних конкурентів.


 З початком російської військової агресії проти України митрополит Онуфрій виступив з низкою яскравих звернень до патріарха Кіріла і президента Путіна з вимогою зупинити війну. Так само вчинили і деякі інші діячі УПЦ МП, зокрема, єпископ Львівський Філарет.

 Православні конспірологи стверджують, що ці звернення зроблені під тиском влади і внутрішньоцерковних "зрадників". Однак мотивація українського церковного керівництва цілком природна. Крім цивільних почуттів, які демонструють у ці дні всі представники українського істеблішменту та інтелігенції, тут є і практичний резон. Залишатися в воюючою країні з іміджем пособника окупантів - нелегка доля. Тим більше коли ти й справді не згоден з діями Росії.

Надії керівництва УПЦ МП на втручання в конфлікт патріарха здавалися небезпідставними. Зрештою, і в Росії, і за її межами Кіріл вже давно сприймається як своєрідний комісар при командирі полку - як друга людина в країні, у всякому разі в ідеологічній сфері.

 Втім, і у самого Кіріла були всі підстави потурбуватися ситуацією. Сьогодні частка УПЦ МП в загальному числі парафій РПЦ складає 43 %. І хоча українська церква не дає нічого в загальну скарбницю, саме вона робить РПЦ найбільшою православною церквою в світі - а це важливо для ігор у православну геополітику, якими так захоплений Кіріл і в яких його підтримує Путін в рамках концепції „русского мира”. Вже незабаром, у 2016 році, має відбутися найбільше для світового православ'я подія - Всеправославний собор, підготовка до якого зайняла кілька десятиліть. На ньому РПЦ треба продавити кілька найважливіших для неї питань, і кількісні показники (як і внутрішня єдність церкви) ніяк не можна скидати з рахунків. А тут таке...

 Чого варта тільки проблема, що з'явилася зненацька: що робити з новопридбаною Кримською єпархією? Перекидати її з юрисдикції УПЦ в патріархійну? І як? І коли? А якщо УПЦ не погодиться?

 За деякими відомостями, що доходить зі структур РПЦ, Кіріл спробував впливати на Путіна. Але не тут-то було. Московська патріархія знову зіткнулася з жорсткими умовами існування в „золотій клітці”. Телевізійне православне бла-бла-бла - це так і бути, але коли державні інтереси в розумінні Путіна і його компанії розходяться з інтересами РПЦ, то тут ніхто назустріч церкви йти не збирається.

 В результаті Кіріл, а з ним і весь церковний центр вийшли з гри. Благо великий піст - хороший привід уникнути будь-яких слів на гострі теми. Сайт Московської патріархії словами "Крим" і "Україна" не оперує зовсім. Відсутність патріарха в залі Федеральних зборів - найкраще свідчення того, що політика дистанціювання від проблеми буде продовжуватися і далі.

 Для віруючих УПЦ МП це не найгірший варіант. Проте їх реальний відрив від Москви, по всій видимості, стався. І саме в останні два тижні. Чуйний Андрій Кураєв з ними вже попрощався. А церковні інтелектуали з українського боку вже обговорюють практичні аспекти відходу.

 Ситуацію поки ускладнює невизначеність в керівництві української церкви. Митрополит Володимир поки живий, і робляться зусилля, щоб він прожив довше. Потім будуть вибори нового глави, і його патріотизм, цілком можливо, буде важливим фактором. Коли і як буде прийнято рішення з проханням про дарування автокефалії, як до цього поставиться Москва - все це поки неясно. Хоча очевидно, що Московська патріархія постарається всіляко затягнути цей процес. А потім на тлі переговорів з УПЦ КП про реальне об'єднання почнеться дільба власне парафій і монастирів - не всі з них захочуть залишатися в української церкви.

 Що робити з ними - ця тема в УПЦ напівголосно обговорювалася ще в кінці 1990-х. Прихильники "донецького" і "одеського" варіантів російського православ'я взагалі не хотіли ніякої участі в УПЦ МП і робили це тільки в відсутність реальної альтернативи. Тоді вже говорилося, що подібним громадам треба дати можливість створювати свої структури, прямо підлеглі Московської патріархії, - як це роблять парафії на території Євросоюзу. Тепер ці ідеї будуть втілені в життя, що збереже для Москви, за моїми оцінками, від 5 до 10% нинішніх українських православних громад (за виключенням Криму).

 Але це не дуже-то вагомий втішний приз. І тому, я думаю, у патріарха зараз невеселі дні. Церковно-геополітичний проект "російського світу" провалився. "Патріарх надій" з Кіріла (Гундяєва) не вийшло. Якщо його попередник втратив для російської церкви Галичину, то сам Кіріл втратив всю Україну. Це об'єктивно не його вина. Але хто зрозуміє, хто оцінить?


Більше інформації
Коментарі 0

Тільки зареєстровані користувачі можуть лишати коментарі.