RSS
App Store Google Play
Більше інформації
Реклама
Актуально
  • На G20 вирішили допомогти постраждалим від коронавіруса країнам
  • В Україні понад 12 тисяч нових хворих на COVID-19
  • Тут щось не так – Ілон Маск пройшов 4 тести на коронавірус

Розмова з Директором Центру Праісторичних Студій Миколою Гладким (інтервю для газети та відео)

Олександр Вахній 11 грудня 2019, 13:08
610

Дякуючи люб’язно наданим редакцією "Преса України" шпальтам, український читач отримав змогу довідатись про вихід у світ в 2018-му році щедро ілюстрованих світлинами оригінальних артефактів скіфської доби праць Директора Центру Українських Праісторичних Студій Миколи Гладкого. Напередодні з’яви четвертого (проте першого в 2019-му році) видання присвяченого сивій давнині українського народу, автор погодився відповісти на декілька наших запитань.

Вітаю всих і кожного. Розумію суть запитання. Якщо читач отримує якісний продукт, він прагне довідатись щось і про його творця. Це природньо і нормально.

Провидіння визначило народитись мені в березні 1955-го року. Моє рідне село – Ведмеже, що на Сумщині неподалік Ромнів, розташоване на високому березі річки Роменка, яка впадає в Сулу. Якраз в тих місцях розташоване давнє скіфське городище, і цей факт дає мені підстави відчувати спорідненість з душами предків котрі жили тут тисячі, десятки і навіть сотні тисяч років тому. Почуття кровної і духовної єдності з маловідомими сторінками нашої історії було привите мені батьками. Доля розпорядилась прожити їм у вкрай тяжку епоху, тож про трагічну долю українців початку ХХ століття я знаю з їхніх вуст. В часи дитинства та юності, моє рідне село було наповнене людом. Журюсь з того, що нині воно перетворилось на малолюдний хутір, переважну більшість населення якого становлять односельці похилого віку.

Закінчив сільську школу, а повну середню освіту й перший фах апаратника хімічного виробництва здобув в сумському технічному училищі. Певний час працював на хімічному комбінаті, спочатку згідно здобутої освіти - апаратником, потім вантажником. Доречі, за савєцькими мірками отримував непогану заробітню плату. В 1972-му був мобілізованим на службу до лав (неукраїнської ж звичайно) армії. Після служби перебрався до Києва, одружився, освоїв фах поліграфіста й відпрацював (в період з 1977-го по 1987-ий) десять років. Я не цурався фізичної праці, але завжди відчував потяг до знань. Певно це і спонукало влаштуватися у газету «Літературна Україна». Роком пізніше, вже маючи певний досвід праці на журналістській ниві, запропонував свої послуги редакції журналу «Православний Вісник», редактором якого був священник Анатолій Затовський. Близько двох років ніс послух паламаря в храмі села Требухів, що неподалік Борисполя на Київщині. За цей час разом з настоятелем і художником дієво долучився до реставрації більше двохсот квадратних метрів розпису стелі храму, котра за часів панування комуністичного атеїзму втратила свій шедевральний вигляд. Зізнаюсь, то був дуже цікавий і повчальний процес.

Розпочата під тиском зовнішніх чинників та внутрішнього дисидентського руху горбачовська «перестройка» дарувала чимало нагод і можливостей. В 1988-му році, друзі запросили мене долучитися до підприємницької діяльності. З того часу я працюю на себе а не бюрократичний апарат, і чесно сплачую податки.

Пробував себе в політиці. В часі з 2002-го по 2010-ий був депутатом Шевченківської районної ради в м. Києві. Пізніше був депутатом Обухівської міської ради. Брав участь в обох революціях, де знайшов для себе багато друзів. Нехай читач не сприйме це як самовихваляння, але в новорічну ніч з 2013-го на 2014-ий, більшість свічок які були розданими людям на Майдані, були придбаними й принесенеми мною. Я живу в своїй країні, серед своїх людей, і їхня доля не є для мене пустопорожнім дзвоном. 20-го лютого 2014-го року я особисто виносив з зони обстрілу поранених, кілька з них на моїх руках перейшли з цього світу в кращий. Вимушену роль свідка смерті я не забуду довіку. Страшно, коли замість того аби жити, помирає набагато молодший.

Так. В часі праці у видавництві, виконував обов’язки випускового редактора газети «Літературна Україна». Головним редактором на той час був Борис Петрович Рогоза. Наприкінці 80-их вже минулого століття це було досить відоме й поважне друковане видання, адже наклад сягав ста тисяч примірників, а подані в газеті матеріали викликали жваве листування читачів з редакцією.

Будь-яка праця з часом дає результат. Наслідком власних копітких досліджень та пошуку історичних артефактів, станом справ на початок 2018-го року я став власником дивних та унікальних речей побуту і вжитку наших предків від часів Трипілля до періоду сарматів. Тішусь з того, що вік переважної більшості відшуканих та акумульованих реліквій нашого народу сягає понад 2500 років. Стверджую, вона вражала кожного хто бачив. Так сталось, (зізнаюсь і не каюсь в тім що геть не випадково) але скіфський матеріал був найчисельнішим. Я не мав права а тим паче бажання утаємничувати ці скарби від мого народу зокрема і людства в цілому. Вважаю, що вони не повинні бути схованими у приватних збірках або вологих підвалах музеїв. Таким чином і дійшов висновку потреби поділитись зібраним скарбом з загалом. Моє перше видання, «Золоті хвилі Скіфії» відразу було поміченим в колі небайдужого до власної минувшини люду. Перегляд статті-рецензії на неї в мережі Інтернет лише впродовж першої доби сягнув кількох тисяч.

Другу книгу я свідомо нарік «Скіфські реліквії України». У кожного народу є власні святині. В Відні зберігається наконечник списа Лонгіна, яким римський легіонер вразив Ісуса розіп’ятого на хресті, греки пишаються й обожнюють філософію й театр античних часів, а італійці на кожному кроці нагадують про полишений для людства юридичний і правовий спадок Римської імперії. Але хіба предки сучасних українців не жили в той час? Постає логічне запитання: де докази їхнього існування? Земля щороку вилонює з своїх надр сакральні предмети, то чому ми не переймаємось тим, аби надати їм статусу реліквій? Запевняю, ці речі нічим не поступаються у вартості шумерським, карфагенським, давньогрецьким або римським. Щире і непідробне прагнення усунути цю несправедливість (а саме відновлення втраченого зв’язку з власним минулим) зобов’язувало мене не соромитись називати речі власними іменами. Кожен хто візьме плід моїх старань до рук, побачить фахово зроблені світлини скіфських котлів, кінської збруї, зброї (кинджали, мечі-акінаки), прикрас, предметів побуту і вжитку.

Третя книга «Містерії скіфів та Знахар Еллади» зумисне виконана в іконописному стилі. Запевняю, донині ніхто з дослідників не подавав загалові історичний матеріал в такій формі. Династичні директори Ленінградського а нині Петербургського Ермітажу, батько й син Піотровські, зробили кілька альбомів, але викладений ними матеріал подавався у вкрай примітивній формі. Блиск золота і не більше. В своїй книжці я задіяв зовсім іншу методу подачі матеріалу. Найголовнішим в ній є систематизація предметів: окремо одна від одної серії вилитих з золота та бронзи оленів, лосів, котячих хижаків, грифонів, риб, зайців, птахів, дивовижних поєднань птахів з рибами або звірами. Розміри частини з них не перебільшують людський ніготь. Стверджую: все це знайдено в Україні. На цій землі та з її надр вони і були створеними. Кожен викладений предмет отримав належне пошанування на сторінках моїх видань. Не меншої пошани отримали і бронзові вироби. Окрім світлин, котрі дають можливість детально розглянути кожну річ, в книзі вказано місце їх знахідки, спектральний аналіз, розміри та інші характеристики. Тексти, зокрема і згадані сентенції Знахаря-Анахарсіса, подані трьома мовами. Українською, англійської, і грецькою. Остання є свідченням пошани до країни яка ввела його у сонм семи мудреці Еллади.

Кличу не боятись прирівняти боротьбу за пам’ять (а разом з нею і гідність) народу до військових ударів. Погляньмо як елліни змагали за власну ідентичність й право бути господарем на власній землі. Після перемог над загарбниками, греки на чолі з Олександром Македонським завоювали більшу частину відомого їм світу. Євреї не соромляться проявляти власний характер і їхня присутність в багатьох царинах суспільного життя і нині є вкрай помітною. За аналогічну присутність в пам’яті нащадків змагались давні індуси та китайці. А в нас окрім шани Степанові Бандері (але цій постаті на історичній арені менше ста років) та історичному вибору князя Володимира (тут трохи більше тисячі) виходить нічого немає. Ніколи не повірю, що українці не мають власної, також славної і героїчної історії. Кількасотлітнє перебування в зоні прикордоння з Диким Полем, а як наслідок і нескінченні походи східних завойовників (гунів, монголо-татар, печенігів, половців) сприяло витрушуванню з пам’яті знань про минуле власних предків. Знання про ті часи цілеспрямовано нищать і нині, оскільки ми стоїмо на перетині Азії та Європи. Лишені в пам’яті періоди Хрещення Руси та козаччини є більш близькими історично, оскільки були закарбованими не одним літописцем. Цим треба пишатись, але це жодним чином не повинно позбавити нас знань про більш давні часи.

Вища Сила нині дає нам можливість пізнати події набагато давніші.Чи відомо читачеві, що наші сучасники майже щодня дістають з землі скіфські артефакти?В Україні тридцять чотири мільйона гектар орної землі. Її щороку двічі обробляють сільськогосподарським реманентом з потужними плугами, й в часі оранки підіймають на поверхню все, що вона зберігала в собі впродовж тисячоліть. Від майже мікроскопічних нашивок на одяг, до котлів кількадесяткілограмової ваги. Скільки таких артефактів донині заховано в українському чорноземі? Прикро, але держава не виділяє належних коштів для порятунку цього матеріалу. Руйнівні процеси здійснюються внаслідок застосування хімічних добрив, а ми цього виходить просто не помічаємо. Хіба можна зневажати так докази власної первородності на цій землі?

За кілька днів до нашої розмови (початок жовтня 2019- примітка редактора) разом з Головою Національної Спілки Письменників України Михайлом Сидоржевським, істориком Сергієм Червінським який має талант живої, сценічної популяризації нашої історії, очільником молодечої філії політичної партії «Свобода» Русланом Андрійко та ще кількома громадськими активістами, на запрошення депутата Сумської обласної ради Вікторії Мурич я відвідав рідну Роменщину і самі вже згадані Ромни. В місцевому історичному музеї була зорганізовано зустріч з моїми земляками. Зібрались близько сотні роменчан: представники місцевої інтелігенції, студенти, посадовці, письменники, історики, депутати. Запевняю, всі, від школярів до заступника міського голови слухали наші виступи, і багато хто отримали мою книжку з дарчим підписом. Впевнений, почуте і побачене закарбувалось в їхній пам’яті надовго. Ця сотня роменчан (хто вперше але більшість ні) почули про історію тієї місцини де мешкають. Одна справа бачити розриті кургани висота яких і нині сягає дванадцять метрів, але які належно не охороняються державою хоч і заслуговують на це, і зовсім інша бачити на сторінках моєї книжки світлини артефактів, й дізнатись що частина з них зібрана саме довкола їхнього міста. Хіба таке може лишити людину байдужою?

Творча людина є набагато вразливішою пересічного громадянина. Художник, письменник, режисер і навіть композитор яким побачене і почуте запало в душу, обов’язково шукатимуть нагоди поділитись цим з загалом.

Наша глибинна історія мало присутня в широкому і медійному просторі. Археологи безумовно попрацювали в цьому напрямку. Взяти хоча б Бориса Мозолевського. Він знайшов немалу кількість артефактів. Значний відсоток експонатів «Золотої Палати» в музеї-заповіднику Києво-Печерська Лавра складається саме зі знайдених ним в часі розкопок предметів.

Дійсно, є проблема малої уваги нинішніх митців літературної та дослідницької нив до нашої справжньої, а не надуманої прадавньої історії. Згадані мною посульські кургани поблизу Ромнів (котрі ще чекають свого належного пошанування) були розкопаними наприкінці ХІХ століття. Де знайдені в них предмети, де опис розкопок? Ще до подій які прийнято називати Лютневою і Жовтневою революціями публікувались історичні дослідження присвячені саме скіфам, і в часи УНР вони видавались українською мовою. І що? Яка доля знайдених в часі тих розкопок історичних артефактів? Де вони нині? В кращому разі в музейних колекціях Москви й Петербурга де про їх реальне місце знахідки знають лише одиниці. Чому світ нічого не знає про самодостатню і потужну культуру котра впродовж століть не просто існувала, а маючи власні мірила чеснот ушляхетнювала приналежних до неї? Обов’язком нинішніх письменників є усунення цього недоліку. Світ повинен знати про скіфів й українців не з романів про Конана-Варвара. Скільком українцям відомий той факт, що перший, зафіксований давньогрецьким істориком Геродотом перепис населення відбувся саме в праукраїнських степах? Хіба це не сюжет для захоплюючої дух повісті або кінофільму? Мусимо зрозуміти, що знання реальної власної історії є чинником духовної мотивації. Кличу не боятись досліджувати і писати про події на теренах нинішньої України за часів Троянської війни, або про похід скіфів в Передню Азію. В своїх книгах я подаю історичний матеріал який є доказом існування на нашій землі потужної культури. Сподіваюсь, небайдужі до минулого знайдуть в поданому мною матеріалі натхнення.

Не сприйміть як самовихваляння про що оповім нижче. Нещодавно мав зустріч з режисером Ігорем Піддубним. Нині він працює над документальним фільмом про нашого філософа Григорія Сковороду. Так ось, моя остання книжка «Містерії скіфів та Знахар Еллади» вже надихнула його внести певні коригування стосовно поглиблення історії філософської школи України до часів Знахаря-Анахарсіса. Відомий всьому світові давньогрецький філософ Анахарсіс (я зумисне в назві своєї книги подаю його ім’я в слов’янській транскрипції Знахар) був скіфом за походженням. Уявіть собі що цей чоловік розмовляв із Солоном грецькою мовою з акцентом, але здобув серед визначних філософів того часу шану і визнання. Чому ми повинні відмовлятись від нього, його гострого розуму та створених ним сентенцій (думок-порад) на користь греків? Визнання й належне вшанування поглиблює факт існування філософів серед наших предків на дві з половиною тисячі років. Трагічна доля українця Миколи Гоголя чимось нагадує і життєвий шлях Знахаря-Анахарсіса. Талановиті, наділені Творцем любов’ю до рідної землі, але вимушені обставинами реалізовувати власні таланти на чужині.

Зізнаюсь читачам в тім, що намагаюсь гуртувати довкола себе однодумців з числа письменників і вчених. Разом з ними готую до видання ще одну книжку, в якій йдеться про скіфську державність. Скіфія в часи свого розквіту мала десять ознак самостійної і самодостатньої держави, однією з яких є наявність династичного монарха. Тому кличу не соромитись долучатись до праці на цій ниві.

Розмовляв – Олесь Вахній


Коментарі0

Тільки зареєстровані користувачі можуть лишати коментарі.