RSS
App Store Google Play
Больше информации
Реклама
Актуально
  • 4 популярных мифа о Форексе
  • Путин о Минских соглашениях: Нравится не нравится - терпи моя красавица
  • Писатель прокомментировал озвученные потенциальные жертвы Украины в случае войны

Шляхом духовного зростання

Олександр Вахній 02 августа 2022, 15:58
1123

Часи викликів і суспільних зрушень породжують особливих людей. Історія дарувала цій сентенції достатню кількість доказів. Коли дезорієнтований загал бачить світ, котрий летить шкереберть, постає потреба у спроможному вселити надію і стати добрим прикладом для інших. Суспільно-політичні пертурбації безпосереднім свідком і навіть учасником яких випало бути письменникові Іванові Корсаку (період національного пробудження наприкінці 80-х на початку 90-х років уже минулого століття, що увінчались проголошенням Незалежності) породили серед загалу логічне для такого часу зацікавлення замовчуваними в часи бездержавності сторінками минувшини. Без знання історії неможливо збагнути глибину посталих змін, тож суспільний запит зобов’язував літературну еліту до вивільнення від нав’язаних в часи поневолення лекал, усвідомлення власного призначення, участі у спільному житті з народом та праці на цій ниві. Справа відображення вивертів та обертів, поворотів і переворотів, підйомів і спадів, котрі відбувалися в минулому українського народу, виключно власним баченням тих чи інших подій суттєво їх збіднює й водночас загрожує збоченням на манівці. У царині пошуку сенсів та мотивацій є цікавим та важливим досвід духовних та ідейних попередників, тож посталі нагоди доступу до раніше опечатаних архівів уможливили глибоку та вдумливу оцінку нашої духовної і культурної спадщини. Дослідження минулого допомагає ліпше зрозуміти власне коріння. З цієї причини звернення літераторів до історії є не лише захистом від чужих, здебільше нав`язаних і шкідливих міфів, а й формою пошуку відповідей на важливі запитання та нагальні виклики, що постають перед особою зокрема та спільнотою, поколінням і людством у цілому.

Постать В’ячеслава Казимировича Липинського впродовж тривалого часу свідомо замовчувалась, оскільки його самовіддана і невтомна праця в царині протидії знищенню українців виходила поза межі уяви ідеологів «безкласового і безнаціонального суспільства». Поляк (а можливо, й ополячений українець), що не зрікся власної національної приналежності, практикував латинський обряд, проте щиро обрав бік кривдженого впродовж століть українського народу. Тоталітарному режимові, котрий заперечував людську гідність й права особи, геть не складно сатанізувати кожного, хто відверто декларуючи прагнення зберегти власне коріння, практикував силові методи протидії несправедливості. Інша справа – визнати факт існування не просто готових до дискусії, а й тих, хто здійснював просвітництво в часи царату та націєзахисну і державотворчу діяльність у часі визвольних змагань на порубіжжі 10-х та 20-х років ХХ століття. Правда суперечила вченню комуністичних верховодів. З цієї причини ім’я В’ячеслава Липинського не лаяли як миролюбивого митрополита Андрея Шептицького й духовитого кардинала Йосифа Сліпого. Його просто замовчували і намагалися викреслити.

Передбачуваний кінець атеїстичного режиму зобов’язував до відновлення справедливості. Завдячуючи подвижникам (до числа яких належить й Іван Корсак), Україна повернула імена свідомого люду. Справа художнього опису життєвого шляху будь-якої історичної постаті, крім уміння подати читачеві образ головного героя, його вболівання, пояснення поведінки, дій та вчинків, зобов’язувала й до вивчення великої кількості архівних матеріалів та свідчень. Лише опрацювавши значний пласт першоджерел, автор зможе подати читачеві правдоподібний образ.

Динаміка сучасного життя спонукає до читання (а отже, і провокує до створення) невеликих за обсягом текстів. Щораз більше сучасних творців літературного продукту замість написання поважного наративу віддають перевагу створенню невеликих за обсягом творів. Гадаю, це нерадісна тенденція, оскільки скороминучі віяння унеможливлюють повновартісного подання автором задуму. Роман Івана Корсака «Діти Яфета» є вдалим прикладом поєднання вміння дослідити історичний матеріал, подати його читачеві й доторкнутися душі головного героя. Форма викладу інформації та донесення авторського задуму читачеві не є новою, що жодним чином не применшує її практичності і цікавості. Вага заторкнутих у книзі явищ є вкрай актуальною, й породжує розуміння – без знання минулого ми не осягнемо майбутнього. Художня ілюстрація конкретних історичних подій є шляхом донесення до загалу повчальної (а отже, і корисної) інформації. Пильне та проникливе прочитання тексту в поєднанні з урахуванням суспільно-історичного контексту того періоду та індивідуальних психологічних особливостей, а головне класифікація світогляду В’ячеслава Липинського не може не імпонувати читачеві.

Своєрідне розкриття автором (а водночас і дослідником) образу Липинського, не переказом біографії, а гармонійним переплетінням цитат з листів, статей, спогадів та оціночних суджень його та про нього іншими діячами патріотичного руху є своєрідною формою побудови сюжетної лінії, де події відбуваються в широкому часовому просторі. Тим самим, Іван Корсак декларує важливий принцип, що пронизує всю книжку: приділивши кілька абзаців змалюванню в художній формі чогось конкретного, він висвітлює тогочасне суспільне життя в цілому, інформуючи про період і контекст, у якому це відбулось або ж було написаним, з яких приводу і причин, хто був адресатом. Така форма побудови художнього роману спільно з доречно розвинутими думками уможливлює пізнання мотивів та керунку головного героя в діях на українській національній ниві, розкриває постать Липинського і характеризує автора як доволі виваженого дослідника, який усвідомлюючи відповідальність і перед ним самим, і перед читачами, наважується на категоричні висновки і судження, які жодним чином не суперечать і не шкодять істині. Побудований на чергуванні опису подій, цитат із листів, статей-роздумів та спогадів текст дарує нагоду спочатку зануритися в атмосферу буття українців в монархічній Московії, чим готує до розуміння суті подальшого трагічного і водночас героїчного для українського народу зриву часів «відродження нації». Імена осіб, із якими листувався, безпосередньо контактував і взаємодіяв Липинський, рівно як і дії та вчинки, свідчать про його приналежність до квіту тогочасного українства.

Можливість вільно означатись українцем, якою ми тішимось нині, видається чимось звичним. Насправді ж вона є наслідком жертовної та геройської праці подвижників. Здавалося, що час і обставини, у яких «діти Яфета» здійснювали працю на національній ниві, уже поставили на всьому українському великий хрест й відправили панахиду, однак нація встояла і навіть перемогла орду недоброзичливців. У часи дикого і хижого царату, не маючи ані озброєної до зубів армії, ані таємних агентів чи впливових лобістів, В`ячеслав Липинський діяв, не озираючись на сичання слабодухих, заздрісників й недоброзичливців. Амбіції формальних однодумців, пасивність і безграмотність загалу, протидія москвинської монархічної системи спричиняли внутрішній страх, втому і навіть нехіть, коли внаслідок бездумних дій здавалось би друзів мимоволі опускалися руки, а боротьба видавалася приреченою. Проте глибока і щира віра та почуття обов’язку унеможливлювали зневіру та відмову від подальшої боротьби.

Усвідомлюючи, що національне відродження не обмежується політичними здобутками, й містить у собі як складову насамперед культурний поступ, Липинський занурився у справу донесення ідеї національного самоусвідомлення до лише пів століття як звільненого з кріпацтва селянства. Працею на національній ниві в передреволюційні часи була передплата української періодики (газети «Рада»), «Кобзаря» Тараса Шевченка, інших видань і творів та ширення їх серед тих, хто потом зрошував рідний чорнозем й за копійки вимушений був віддавати плід власної праці гендлярам-перекупникам, здійснення просвітницьких заходів, протидія чорносотенцям, котрі, використовуючи річницю бою поблизу Берестечка, прагнули утвердити фальшиве бачення подій часів Хмельниччини. Великою перешкодою був брак розуміння і сприйняття. Духовний нащадок Яфета опинився між двома вогнями і лише принциповість та чиста душа були свідченням його щирості.

Твір починається описом звірячого вбивства більшовиками Левка Зануди, доглядача господарки Липинського, свідомого українського селянина, котрого змушували вказати де сховані «цінності». У передчасному відході до вічності праведника вбачається трагедія всього українського народу. «Бо то біда більша, ширша і глибша, передчасна кончина однієї доброї людини була лише часткою її, однією лише дрібкою, тому не важило навіть прізвище розбійника лютого; зродилася біда не разом з цим убивцею, вона давня, її хамське коріння пронизало товщу століть – просто у час теперішній спричиняє вона заграви пожеж багатших садиб та смерть ні в чому не винного люду.» Смерть Левка Зануди насправді є загальнонаціональною трагедією, а не одним із багатьох актів отримання прибутків криваво насильницьким методом. «Для В`ячеслава Казимировича навіть не принципово було знати ім`я убивці, та й де його знайти тоді, на палаючій від краю до краю землі, ім`я те і так пізнаване, однаково звучить з сивих прадавніх часів – Хамом кличуть його».

Посилання Іваном Корсаком на старозаповітні події мають логічне пояснення. Це чітке і недвозначне протиставлення духовних нащадків Хама (істот нестримних й необдуманих емоцій, позбавлених чеснот моралі, любови та поваги до ближніх) - «Голодні й заздрісні, жадібні очі никали поспіхом стінами й закутками багатших осель: чим би поживитись» - духовним спадкоємцям Яфета (високоморального Божого творіння з відкритою душею, єдиним керунком дій якого є прагнення служити окраденому і зневаженому впродовж століть народові, втілюючи цим у життя Божу Заповідь любити ближнього) - «Від Ноєвого сина Хама пішла ця заздрість, - подумав тоді Липинський, - заздрість до свого брата Яфета, завидки на щиру душу без зарозумілості й глупої пихи, на добре діло, вчинене без зловтішної підсмішки.». Відчуваючи душу героя, автор пояснює мотивації його дій та вчинків: - «Він-бо просто землі хотів дати лад, вивчену в університетах агрономію на поле русалівське тужився пересадити».Годі й шукати пояснень вибору назви роману.Влучними цитатами сучасників, котрі як і В’ячеслав Липинський піднялись над тогочасними суєтою і зневірою, Іван Корсак дає нагоду побачити у ньому спадкоємця Яфетової правди: Богдан Ярошевський: -«… Липинського ніхто про якісь фінансові надужиття не підозрював, і дійсно, таких надужить не було. Я сам перевіряв рахунки і знайшов усе в порядкові». Дмитро Дорошенко гетьманові Скоропадському: - «Його авторитет стоїть так високо у всіх українських національних партіях, що ім’я Липинського фігурує у будь-якій комбінації зложення нового складу кабінету міністрів».

Крім головного героя, коло «дітей Яфета» репрезентують й інші, гідні звання «національних аристократів»: Симон Петлюра, Євген Чикаленко, Олександр Скоропис-Йолтуховський, Дмитро Дорошенко… Їхнє походження, суспільне становище, темпераменти могли різнитися кардинально, одначе спільного їм також не бракувало. Кожен бачив себе невід’ємною часткою одного з найбільших бездержавних народів Європи. Вони не цуралися своєї національності в час, коли бути українцем і не приховувати цього вважалося серед «освічених» кіл монархічного суспільства, як сказали б нині «немодним», «некрутим». Чого б здавалося не вистачало флігель-ад’ютантові москвинського царя-імператора і нащадкові козацького полковника Павлу Скоропадському? Хіба що цяцькової булави малоросійського гетьмана.

-Ні, - тільки й сказав на пропозицію Скоропадський.

Як? Як сміє він відмовлятися від такої імператорської честі? Чи розуміє він, що ставить на кін свою кар’єру, своє майбуття?

-Ні, - повторив Скоропадський, стиснувши зуби.

Повчальними для нинішніх політиків зокрема й всих українців в цілому, є стосунки між «національною аристократією», себто в колі «групи найкращих в той історичний момент серед нації людей». Не спромігшись знайти між собою спільної мови, «навперекіс пішло між людськими душами»,Липинський і Скоропис-Йолтуховський не опускаються до публічних образ, примітивної лайки та вульгарних наклепів. Журячись ні з ким не узгодженою угодою Гетьмана Скоропадського з Угорщиною згідно з якою Срібний Край (Закарпаття) відходить від України, Липинський реагує не лайкою і прокльонами, як би це вчинив емоційний Хам, а виважено, з осудом, але без образ. «…як непросто долати та впокорювати розбурхану і розхристану хамську стихію, як у собі помогти Яфетові: «Хамство це мусить пізнати без страху, до самого коріння, кожний не трус, не позер, не фразер; кожний, хто любить Україну. Пізнати не на те, щоб над Україною по-хамськи насміхатись, а щоб її любов’ю синівською з пониження піднести, перемігши хамство кругом себе і перш за все в собі».

Справа деколонізації (їй і присвятив своє життя В`ячеслав Липинський) є складним і болючим процесом. Сили світла (себто діти Яфета) перемагали зло і лихо силою переконання і моральної вищості, а не грубим фізичним насиллям. Згадане небажання багатьох авторів творити ґрунтовні дослідження жодним чином не є довготривалим. Спроби сховатись у мережі «Інтернет» від життя також є своєрідним проявом хамства. Саме тому роман Івана Корсака, про який ішлося у статті, є вкрай актуальним та доречним. Факт удержавлення українського народу, рівно як і (хай і тернистим шляхом) хода до вдосконалення всієї національної спільноти засвідчили: праця богослухняних нащадків праведного Ноя не була даремною.

Олесь Вахній

Комментарии0

Только зарегистрированные пользователи могут оставлять комментарии.