Історія Косово – це приклад слабкості системи міжнародних відносин, коли в глухому куті знаходяться всі сторони конфлікту. Після війни сербів з албанцями на початку 2000-х років територія Косова перейшла під контроль ООН, а в 2008 році парламент цього краю проголосив свою незалежність від Сербії. Затяжне невизнання Косово Сербією не дає цьому краю отримати остаточне визнання в світовій спільноті. Схожа ситуація в Криму теж передбачає довгий шлях невизнання хоч якогось статусу півострова в складі Росії. Погляд на уроки балканського конфлікту допоможе зрозуміти як має діяти Україна в ситуації, що склалась.
Чи схожа Україна на колишню Югославію
Україна від самого початку виступає різко проти будь-яких посилань на історичну долю Косово у ході міжнародного врегулювання ситуації з Кримом. Це абсолютно чітка позиція, яка не дозволить Росії спекулювати щодо термінів «анексія» і «відділення». Варто згадати чому взагалі західні країни пішли шляхом визнання Косово. ООН мало право втрутитись в конфлікт, оскільки в регіоні відбувалися етнічні чистки. Тисячі людей було убито, це порушення всіх законів міжнародного права і людяності. Югославські війська знищували представників національних меншин. Чи відбувалось подібне в Україні? Ні, у жодному разі. Російська Федерація намагалася подати порушення прав російськомовного населення як достатню причину для втручання у «конфлікт росіян і українців» в Криму. Але не було ніякого конфлікту, не було ніяких утисків. Людей не вбивали тільки тому, що вони не розмовляють українською. Будь-які порівняння України і Югославії, як країн, куди відбулася інтервенція іноземних військових сил, неприпустимі. В Югославію вони увійшли законно, на позиціях міжнародного права, аби захищати місцеве населення. В Україну російські війська вторглися, щоб анексувати територію. Це принципово різні речі.
Що об’єднує Сербію та Росію
Анексія Криму, крім усього іншого, увігнала в певний глухий кут Сербію. З одного боку, Росія має серйозний вплив на цю країну, фінансує антиєвропейські політичні сили і надає озброєння, з іншого, заяви Путіна про «прецедент Косова» є небезпечними для сербських позицій. Парадокс полягає у тому, що РФ не визнавала і ніколи не визнає Республіку Косово, оскільки в такому разі втратить єдину лояльну державу на Балканах – Сербію. В той же час, Сербія ніколи не визнає Крим частиною Росії тому, що втратить всі аргументи проти бунтівної області Косово. Якщо Сербія визнає Крим територією Росії, то Косово легко зможе це використати на свою користь і назавжди відділитися від Сербії. Стосунки Сербії та путінської Росії тримаються не на братській солідарності слов’янських народів, а виключно на фінансових потоках, які забезпечують проросійські сили серед сербських політичних еліт. Рано чи пізно санкції виснажать економіку нашого північного сусіда. Фінансування Сербії збоку Кремля припиниться і Белграду доведеться шукати друзів у Європі, де їх не приймуть поки вони не позбудуться Косова. З точки зору Сербії – це майже безвихідне становище. Проте є ще один, набагато небезпечніший варіант розвитку подій. Все частіше з’являється інформація про можливість анексії частини територій Косово, яка заселена переважно сербами. Це відкритий шлях до нової кровопролитної війни. У Путіна є ядерна зброя, що допомогло йому без особливих проблем «віджати» в України півострів Крим. В Белграді є лише підтримка країни, що розвалюється під тиском санкцій. Офіційний Київ має уважно слідкувати за ситуацією на Балканах, від цього залежить доля відновлення територіальної цілісності української держави.
Крим і Косово нагадують військові бази
Хоча на момент 2016 року незалежність Косово визнало113 держав втім, відносна незалежність навряд чи пішла на користь цій новоствореній країні. Грошові вливання з Саудівської Аравії і Албанії створили тут справжній тренувальний полігон для міжнародного тероризму. Саме тут ідеологічно готується величезна частина ісламістів, що потім вирушає воювати під прапором ІДІЛ в Сирію, або ж вчиняти теракти в Німеччині чи Франції. Захід, неочікувано для самого себе, пригрів зміїне кубло, яке розростається і несе серйозну загрозу. Це радикально налаштовані молоді люди, які ідеологічно запрограмовані проти усього європейського. Надзвичайно небезпечна ситуація. З іншого боку є Крим, який постійно мілітаризується російськими окупантами та усе більше нагадує військову базу РФ. Росія давно вже доправила туди свою ядерну зброю, у цьому немає сумнівів. Кремль, як агрессор, просунувся на захід вперше з 1991 року. Європейський союз тепер має аж дві загрози: косоварів-ісламістів і потужну військову базу російських військ під носом ЕС. Це сучасні проблеми які потрібно вирішувати вже зараз, інакше вони становлять величезну загрозу усьому західному світу.
Україна і чітка позиція
Позиція України тут має бути чіткою і послідовною. Зрозуміло, що визнання Криму у складі Російської Федерації неможливе і ніяких компромісів тут бути не може. Потрібно і далі тиснути, вимагати нових санкцій і судитися з РФ. Позиція Києва щодо Косова має бути збережена: держава Україна не визнає незалежність Косово і не може цього зробити. Все-таки кримське питання нікуди не дівається, а Сербія – це держава, яка врешті-решт буде змушена працювати з Європою, а друг ЄС – це наш друг, якщо ми обираємо шлях на захід. Україна повинна виступати проти радикального ісламу і тероризму тому, що точно такі ж за сутністю терористи засіли на сході країни в ДНР-ЛНР. При цьому офіційний Київ не має бути у всьому покірним своїм європейським друзям. Україна повинна бути «перш за усе і понад усе», тому ніякого визнання Косово не повинно бути, навіть якщо це і мало зачіпає ситуацію з Кримом. Головне зараз уважно слідкувати за змінами у світі, тоді й на внутрішній арені буде простіше робити впевнені кроки, запроваджувати успішні реформи. Зрозуміло, що найперше завдання України – повернення анексованих територій, але це зовсім не означає що це питання може вирішуватись за будь-яку ціну.
[articles_related]