І в без того складні для України часи, які почалися ще до визнання її незалежності та самостійності, кожен, хто приходить до влади з усіх сил намагається вкрасти навіть більше омріяного ним самим. Єдиним, що відділяє народ від справжнього рабства у самому прямому сенсі, є боязнь кожного з наступних лідерів тих можновладців, які стоять вище них самих. На чому ж сьогодні багатіє українська верхівка, доки їх так звані «заморські партнери» вважають це вигідним?
Набивання кишень та утвердження себе на позиції «найрозумнішого» та «найхитрішого» відбувається не тільки за рахунок зловживань службовими повноваженнями, а й за рахунок замилювання очей усім, кого не надто цікавить доля чужої країни і кому не хочеться забруднитися, доводячи власну правоту, яка не несе їм жодної вигоди. Зокрема, мова йде про українсько-російську війну, яка триватиме, доки це буде на руку ворогам РФ, які відверто побоюються її потенціалу та майже абсолютної незалежності від інших країн. Звісно, можна вирішити питання більш радикальним способом: ціла низка країн має ядерний потенціал, яким може скористатися в крайньому випадку. Однак, не знаючи на 100%, який козир тримає в рукаві твій противник, не можна покладатися на випадок і діяти настільки необачно.
Легше всього загрібати жар чужими руками. В даному випадку – воювати з РФ живою силою України. Давати можна все, чого не шкода: гроші, зброю (яка ще десятиліття тому вважалася застарілою) чи особливі повноваження в межах однієї країни. Ще більше можна наобіцяти. Однак, факт залишається фактом: від війни страждають обидві сторони, а от у виграші залишиться третя – підбурювач-«друг», який начебто готовий прийти на допомогу в будь-яку мить. От тільки в разі справжньої небезпеки на такого партнера-невидимку покладатися не варто. Той, хто працює на власну вигоду, швидше знайде собі нові «руки», які загрібатимуть жар, ніж почне витрачати зусилля на порятунок вже переможеної сторони.
При цьому, допомога третьої сторони не така вже й допомога, бо хто в сьогоднішні нелегкі для всіх часи стане допомагати безкорисно? Багатомільярдні кредити, які надаються Україні МВФ повинні бути виплачені – це не жест доброї волі, як, наприклад, гуманітарна допомога, а чистої води бізнес, який залишається бізнесом, доки приносить його власнику дохід. Мало хто знає, що насправді Україна не отримує ні одного «живого» долара. Для «підтримки» країн, економіка яких перебуває на межі краху, Фонд вигадав фокус, яким сьогодні захоплюється чи не увесь світ: електронні кошти. Щоб їх отримати, потрібна допомога ще одного незмінного партнера, який перетворить їх у справжні гроші. Звісно, для цього одного «спасибі» буде недостатньо. От і виходить, що більша частина віртуальних коштів, і так виданих під відсотки, «тане» навіть не потрапивши в Україну, яка на той момент вже винна в рази більше, ніж брала. А виплата боргів незмінно ляже на плечі простого народу, який все життя тягне на собі ярмо, але щоразу свято вірить в обіцянки влади почати «жити по-новому». Щоправда, без уточнень як саме «по-новому» доведеться існувати цього разу.
Саме тому не варто потішатися над сусідом, коли його спіткає невдача, адже сьогодні ти на коні, а вже завтра можеш опинитися під ним, бо черговий лідер, який після солодких обіцянок вирішив, що жити краще десь на Канарах – подалі від кредитів та війни, вирішив наостанок забрати все, що тільки можна відірвати від землі. Братнім народам слід пам’ятати, що багатовікова історія двох країн, яка тісно переплітається, кишить війнами не через розбрат в стосунках людей, а через політичні мотиви лідерів, які не можуть дійти консенсусу між собою і які завжди хочуть більше влади, ніж мають сьогодні. Варто також усвідомити, що судити народ за дії влади, на яку він фактично не може вплинути, ні до чого, крім тотального озлоблення та війни, не доведе. Один не має права назвати іншого поганим, бо так просто не буває. Скільки людей – стільки думок, а судити цілий народ за висловлення думки мізерної його частини, значить бути обмеженим та недалекоглядним. І це стосується усіх без виключення.
І головне правило: влада завжди ставить власні інтереси вище державних. Ще не родився на світ той політик, який віддасть своє життя заради інтересів простого народу, бо дійти до верхівки можуть тільки зроблені з одного тіста – система не терпить інакших. В тих же, кому таки вдалося дібратися до верхівки політичного айсбергу, з часом лишається тільки два варіанти: вчасно схаменутися та втекти або ж відійти у небуття назавжди. Ці люди просто приречені.
[articles_related]