RSS
App Store Google Play
Більше інформації
Реклама
Актуально
  • Генпрокуратура порушила кримінальну справу проти керівника НАБУ
  • The New York Times виправдався за карту зі «спірним» Кримом
  • Поліцейські «викрали» активістку Femen за підпал трамвая Порошенка

Що приховує від українців історія держави Рось?

Антон Правда 30 жовтня 2017, 23:39
1749

Бачення української історії, яке популяризується нині, сформоване переважно у другій половині 19 – на початках 20 століття. У другій половині 20 століття таке бачення було модернізоване під партійною – державну ідеологію СРСР та нав’язувалось населенню усіх країн соціалістичного табору та науковцям усього світу.

Для радянського викладу української історії традиційно використовувались так звані давньоруські літописи, які були скомпільовані у московському царстві у 15 – 16 століттях з метою обґрунтування спланованої Москвою агресії на землі Литви та Волині – України (див. статтю "Війна проти слов’янського світогляду у 6 ст. до н.е. – 19 ст. н.е." та карту Волині – України).

Боротьба проти Литви та України набула свого особливого значення після таємних домовленостей, на початках 16 ст. н.е., між елітами східних та західних яхів (московітів та ляхів, підтриманих західними орденськими структурами) про переділ ними православних земель від Балтики до Чорного моря (див. статтю "Битва під Оршею 1514 року").

Все завершилось через три століття на користь Московського царства, у якому влада перейшла до сім’ї Романових. Цар Петро І у 1713 – 1721 роках, привласнивши назву слов’янської держави Рось, перейменував далеке північне царство у Російську імперію.

Імперія Романових у кінці 18 ст. н.е. зайняла усі землі Литовського князівства і більшої частини України та окупувала володіння Речі Посполитої (ляхів), узгодивши поділ з монархію Габсбургів та королівством Пруссією (Поділи Речі Посполитої).

На землях України царат продовжив репресивну політику, яку перед тим вела Річ Посполита. Король та магнати, зруйнувавши до 1725 року цілісність української держави, розгорнули активну боротьбу з усім українським та православним.

При останньому королі Речі Посполитої, Станіславі Августі Понятовському, для боротьби з українською елітою був створений королівський орден святого Станіслава (у 1765 р.), який здійснював спеціальні таємні акції та нищив очільників цієї еліти.

Після поділів Речі Посполитої, у 1772 – 1795 роках, терор, який чинили на захоплених землях України члени цього ордену, продовжили таємні служби Російської імперії.

Обґрунтуванням такого терору, для європейських таємних лож, у яких перебували майже усі дворянські (московсько – татарські) сім’ї Російської імперії, мали стати компільовані тексти давньоруських літописів.

Такі тексти умисне прив’язували історію Верхнього Поволжя (землі фіно – угрів, мосхів, яхів) до слов’янської історії, і сприяли намірам московських можновладців зазіхати на усю давньослов’янську та українську минульщину.

Під час великих пожеж, у так звані смутні часи (1598 – 1613 р.), велика частина компільованих літописів, у центральній частині Московії, була безповоротно знищена.

Але, після приведення на царство сім’ї Романових та закріплення за ними влади, цар Петро І розгорнув наполегливий пошук усіх наявних компілятів. Усе, що знаходили царські посланці, направлялось до імператорської бібліотеки у Петербурзі, для надійного зберігання.

На базі таких компілятів (Радзивілівський літопис, Лаврентіївський список, Іпатський список та інші) цар Олександр І задумав створити величний трактат, який мав назавжди увіковічнити генеральну лінію імперської історії.

Роботу над трактатом Олександр І доручив члену масонської ложі "Золотого вінця", потомку знатного татарського роду, відомого як рід Кара – Мурзи, власному історіографу та довіреному царському раднику – Миколі Карамзіну.

Багатотомна "Історія держави Російської", з під пера Миколи Карамзіна, вийшла з друку у 1818 році. У кінці роботи над нею, для написання останніх томів "Історії…", були залучені інші історики – Сергій Соловйов та Василь Ключевський.

Трактат Карамзіна викликав у дворянських колах імперії хвилю небаченого великодержавного піднесення. Головні ідеї 12 – ти томного видання стали основою бачення історії імперії для науковців, студентства, ліцеїстів та школярів.

Розвитком ідей "Історії держави Російської" перейнялась імперська наука. Вона обговорювала різні, часто екзотичні, теорії формування слов'янської державності, вивчала постаті сім’ї Рюриковичів, ідеалізувала Довгоруких та Боголюбських – тих Рюриковичів, які були вигнані з держави Рось у 12 ст. н.е.

У той же час йшло сплановане царатом нищення потомків знатних українських родів, носіїв давньослов’янського, роського, давньоукраїнського світогляду – Старотців – Рахманів, волхвів, представників незрадливої старшини.

По усіх південно – західних губерніях набували сили все нові та нові заборони українського книгодрукування, вжитку української мови, тривало нищення давньослов’янських та українських книг (див. перелік заборон).

Цілеспрямована боротьба зі слов’янською та українською спадщиною продовжувалась до моменту зречення останнього царя, розвалу Російської імперії та вбивства більшовиками сім’ї Миколи ІІ (1917 – 1918 р.).

У багатьох народів імперії з’явились можливості побудови нових або відновлення колишніх національних держав. Прагнула використати таку нагоду і Україна.

Але, придушивши намагання збудувати таку державу (УНР), партія більшовиків почала процес формування нової імперії з особливими, тоталітарними порядками (СРСР, 1922 – 1991 р.).

На тлі воєнних дій сусідні до України держави отримали нагоду приєднати до себе частини її земель (Польща, Румунія, Угорщина). На усіх українських теренах почалась широка ідеологічна обробка українського населення, позбавлення його духовної та історичної пам’яті.

Так ідеологи СРСР не знайшли нічого кращого як прив’язати історію нової тоталітарної держави до історії Російської імперії і піти шляхом закріплення ідеологічних штампів попередніх століть.

Завданням для радянських істориків стало наповнення історичного викладу, сформованого Карамзіним, новими міфами, які безповоротно прив’язали б історію слов’ян до історії Московського царства та імперії Романових.

З цією метою у наукове середовище вносяться ідеї про споконвічну бездержавність східних слов’ян (до появи Рюриковичів), про відсутність у давніх слов’ян єдиного об’єднуючого центру (центру слов’янотворення), про розтягнутість меж слов’янського розселення у бік Поволжя.

Підкидається ідея поділу у 8 – 9 ст. н.е. ареалу слов’янства на частини (західну, східну, південну), де східна його частина мала потрапляти у межі СРСР і сягати регіону Верхньої Волги.

Згодом, у наукових виданнях, набуває розголосу "теорія" трьох давньослов’янських спільнот – західної, південної, східної, які, начебто, шляхом поділу слов’янства за територіальним принципом, виникли у 8 – 9 ст. н.е.

За міфом, про поділ слов’янства на частини, актуальним ставав наступний міф.

Радянські ідеологи забажали перетворити східну спільноту на давньоруську народність, яка обов’язково мала поширюватись аж до Верхньої Волги та Оки. І це, не зважаючи на те, що у 10 – 13 ст. н.е. там проживало не слов’янське (фіно – угорське та інше) населення.

І хоча ідея давньоруської народності у 10 – 13 ст. н.е. різко суперечила слов’янській археології, влада вперто проштовхувала лінію нової міфотворчості.

Нові міфи беззастережно заполонили усі радянські енциклопедичні видання, наукову та навчальну літературу, активно пропагувались засобами масової інформації.

Москва наполягала – давньоруську народність треба вважати колискою трьох братніх народів: найперше, великоросів (московітів), а далі, малоросів (українців) і білорусів (литвинів). До того ж великороси – це беззаперечні старші брати у давньоруській колисці, а українці і білоруси – молодші.

Ідеологічний стрижень нової історії (від давніх часів до СРСР), як суміш карамзінської історії та новітніх радянських міфів, остаточно сформувався десь у 70 – 80 роках ХХ ст.

Він набув такого вигляду:

-давні слов’яни (бездержавні та дикі, до 6 – 8 ст. н.е.);

-східні слов’яни (одна з трьох спільностей у слов’янстві, 9 – 10 ст. н.е.);

-Київська Русь та період феодальної роздробленості (давньоруська народність, 10 – 13 ст. н.е.) ;

-монголо – татарське нашестя (втрата єдності цією народністю, сер. 13 ст. н.е.);

-Московське князівство, а далі царство (початок збирання давньоруських земель, 14 – 17 ст. н.е.);

-Російська імперія (остаточне об’єднання давньоруської народності, 18 – поч. 20 ст. н.е.) ;

-доба СРСР (слов’яни стають ядром нової радянської спільноти).

З розпадом у 1991 році СРСР здавалось, що шита білими нитками та наповнена новітніми міфами історія слов’янства та України піде у небуття. Була надія, що незаангажовані науковці, найперше у незалежній Україні, розпочнуть пошук істинної та правдивої джерельної бази, докопаються до давньослов’янських, дулібських, роських та українських витоків.

На жаль, такого не сталось.

Після розпаду СРСР, карамзінсько – радянська версія історії слов’янства так і не зникла зі сторінок наукових та популярних видань. У модифікованому вигляді вона продовжила свій вплив на молодих науковців, студентство та школярів.

Заради об’єктивності треба зауважити, що спроби змін у поглядах на історію України виникали ще з початків ХХ ст. н.е. Їх намагались здійснювати різні історики, серед яких і Михайло Грушевський.

Проте, історики минулого століття так і не змогли виявити компілятивності давньоруських літописів. Тому, здійснили не вповні вдалі спроби українізувати московські підробки.

Іншим великим недоліком досліджень минулого століття стало те, що бачення історії України 15 – 18 ст. н.е. будувалось за документами не українського походження, далеких від об’єктивності та історичної правди: польських, німецьких, литовських, угорських та інших.

Серед таких документів – магнатські та орденські хроніки, шляхетські (яхівські) статути, листування західних таємних лож з місцевою покатоличеною старшиною – шляхтою, яка боролась з українською владою, давнім слов’янським світоглядом, прагла закріпачити український народ та намагалась поширювати на українських землях католицизм (карта Волині – України 1641 р).

У таких однобоких матеріалах знайшлося місце лишень зміненому до невпізнання стану речей, посиланням на дії самих магнатів та шляхти, внутрішнім стосункам шляхти у межах лож, їх переписці з орденськими центрами за кордонами України. Це матеріали учасників п’ятої колони, які ненавиділи українську владу, українську духовність, та боролись із нею.

Для розуміння цього досить лишень поглянути на мапи України різних європейських картографів 17 ст. н.е. Такі мапи формувались на замовлення впливових західних кіл та відтворювали бачення устрою України ними та місцевими магнатами (див. статтю "Карти роських земель пізнього середньовіччя: Волинь – Україна 16 – 17ст. н.е.").

Разом з тим, у таких документах ви майже не знайдете прямих та детальних відомостей про руйнівну діяльність таємних орденських структур. Бо така діяльність (часто таємна) була направлена на нищення усього українського, давньослов’янського, на викорінення основ духовного життя українців, на боротьбу проти духовних Отців та незрадливого старшинства.

Після дезорганізації українських порядків на Правобережжі, остаточного знищення українських державних інституцій (у першій половині 18 ст. н.е.), боротьбу з усім українським (найперше на Волині, у другій половині 18 ст. н.е.) повів орден святого Станіслава.

Після останнього поділу Речі Посполитої (1795 р.), цей орден відновив своє існування під саксонським протекторатом (1809 – 1813 р.), а після Наполеонівських війн (1815 р.) він став частиною ідеологічної системи Російської імперії – нагородам ордену було надано державного статусу (1831 р.).

Після відходу українських земель до складу Російської імперії, політику нищення українського повели таємні служби підпорядковані Петербургу. На території Гетьманщини, а далі Волині та Поділля, ці служби зосередили увагу на святих місцях, на вилученні давніх артефактів та письмових джерел, на нищенні останніх духівників з рахмансько – волхвівської системи.

Поряд з цим, почалось формування імперських ідеологічних центрів, які мали протистояти українській духовності та традиціям.

До того ж, боротьба за українські землі між сусідніми імперіями, тривала аж до початку ХХ століття і вносила свої поправки у відношеннях місцевого населення та влади (карта губернського устрою та етнічних меж українців на початку 20 ст.).

Після буремних подій 1914 – 1922 років, спроб утворення Української держави (УНР), почався новий етап випробовувань для українського народу. Його розпочала більшовицька влада та каральні органи СРСР, які організували нелюдський голодомор 1932 – 1933 років та розгорнули широкі політичні та національні репресії 1937 – 1941 років.

У післявоєнний період, з 1945 року і аж до 1991 року, усі спроби українців відродити свою самоідентичність наштовхувались на безжалісну відповідь центру. Українцям – активістам загрожували виселенням до Сибіру, фізичними катуваннями, арештами, позбавленням права на професію.

У 60 – 80 роках ХХ століття, в умовах ідеологічного тиску органів КПРС та КДБ, нові заборони торкнулись давньої історії та археології України. Дослідникам не варто було чіпати теми, які могли б суттєво змінити історію України, сприяти виявленню давніх коренів народу та імен його славних героїв.

Автори вузівських та шкільних підручників історії СРСР та України повинні були беззастережно витримувати ідеологічні рамки встановлені Москвою. З’явилась і нова форма впливів на археологів та істориків – підписки (для КДБ) про нерозголошення інформації під час розкопок та досліджень, особливо при виявленні незрозумілих та небажаних для офіційної історії матеріалів.

На таких засадах була сформована плеяда радянських науковців та археологів, які нині представляють еліту академічної науки та визначають напрямки розвитку історичних та археологічних досліджень в Україні.

На жаль, за часи незалежності так і не відбулось вагомих змін в історичній науці. Авторам підручників не вдалось позбутися нав’язаних компільованими творами (давньоруськими літописами, "Історією держави Російської", радянськими теоріями та міфами) ідей про давню слов’янську бездержавність, про міфічну давньоруську народність, про дивну середньовічну Україну, якої ніби і не було.

Саме тому, історія держави Україна нині має такий вигляд:

-ранні слов’яни (племена, до 5 ст. н.е.);

-слов’яни (бездержавні, 5 – 8 ст. н.е.);

-союзи східних слов’ян (перші держави, 9 – 10 ст. н.е.);

-Київська Русь і князівства (давньоруська народність, держава Рюриковичів, князівства, 10 – 13 ст. н.е.);

-Галицько – Волинське князівство, далі держава (початок нового етапу, 13 – 14 ст. н.е.);

-Литовсько – Руський період (поява українців та України, 14 – 16 ст. н.е.);

-Польський період (Україна у складі Речі Посполитої, 16 – 18 ст. н.е.);

-Гетьманщина (частина України у союзі з Москвою, 17 – 18 ст. н.е.);

-Російська та Австрійська імперія (часи панування імперій, 19 – поч. 20 ст. н.е.);

-УНР (спроба відновлення України, поч. 20 ст. н.е.);

-УРСР (радянська республіка, 1922 – 1991 р.);

-Україна незалежна (1991р. і далі).

Але, чи відповідає ця конфігурація істині? Чи наближається вона хоч трохи до правдивого історичного викладу? Чи ліквідувала вона усі штучні білі плями минулого?

Варто констатувати, що ні.

Бо існують питання, на які ця модель, слов’янської та української історії, не дає зрозумілих і чітких відповідей. Ось такі запитання:

-що стимулювало появу слов’янства?

-де був центр слов’янотворення і як він діяв?

-звідки взялись варяги і де їх прабатьківщина?

-чому Рюриковичі стали на бік ворогів слов’янства?

-ким був для України король – католик Данило, спасителем чи зрадником?

-коли і як народилась українська ментальність і продовженням чого вона є?

-яка сила протистояла магнатам та шляхті на території України у 16 – 17 століттях?

-чи міг гетьман – єзуїт Богдан – Зиновій Хмельницький щиро любити Україну та бути її правдивим героєм?

-чому загарбники України у 18 – 19 століттях зосередили свої головні удари по носіях давнього українського (рахмано – волхвівського) світогляду?

Відповіді на такі запитання слід шукати за межами традиційних, карамзінсько – радянських історичних концепцій. Бо такі концепції – наслідок довготривалої боротьби ідейних ворогів слов’янства з рахмано – волхвівською системою просвітлення (арійством).

Такі концепції обмежені рамками вузько – матеріалістичних поглядів і не можуть дати широкого доступу до розуміння історичного процесу, який мав місце на Землі у попередні 77 – 80 тисяч років.

До того ж, за минуле тисячоліття, а особливо за останні три століття, зроблено усе, щоби матеріалів, які засвідчують існування рахмано – волхвівської системи, відомостей про державні утворення на її основі, не залишилось взагалі.

Проте, такі відомості існують.

Про це мудро подбали давні Отці, залишивши їх у глибоких підземеллях, пантеонах та підземних ходах, у недоступних для нищення місцях. Ці відомості чекають свого часу і потраплять у руки лишень достойних, тих, хто намагатиметься шанобливо їх зберегти, вивчити та оприлюднити.

Цінними знахідками у такому випадку стали дощечки "Велесової книги", які потрапили до рук дослідників у ХХ столітті. Нині вони представлені у численних перекладах різними мовами.

І хоча переклади "Велесової книги" важко назвати автентичними (через слабке розуміння абревіатурності слів, нерозуміння багатьох скорочень у словах, неправильного трактування понять, надуманої підміни букви "о" на "у" у слові Рось), вони усе ж дають нам ясніше і конкретніше бачення минулого, змальовують світогляд давніх слов’янських учителів – Старотців – Рахманів та волхвів.

Враховуючи сказане, нині виникла можливість відтворити історію слов’янства та українства у зовсім іншій історичній послідовності. У такій, яка дасть глибше розуміння слов’янського та українського менталітету, засад православного світогляду (знань Прави), істинних джерел суспільних процесів, рис слов’янського державного будівництва.

Таке відтворення варто почати з найдавнішого по часу повідомлення "Велесової книги" – походу предків на Тибет (про нього у книзі "Велич Дулібії Рось. Суренж").

"Велесова книга" згадує, що очолювана Старотцями – Рахманами духовна система зазнала величезних втрат після глобального земного катаклізму (у 23 тис. до н.е.). Відновлення такої відбулось лишень після організованого предками з меж Волинської височини походу частини духівників та їх народу у Загір’я – Семиріччя.

Після завершення походу настав час широкого просвітлення – поширення знань світобудови, законів Прави, Яви, Нави, серед народів Євразії. Усі народи, які змогли пройти просвітлення, отримали назву – слов’яни. Така назва – данина шани давньому учителю, великому Старотцю – Рахману і арію – Славі (Слав’яню).

З перших століть І тисячоліття до нашої ери і до 6 ст. до н.е. об’єднання народів, яке обіймало значну територію центрально – східної Європи, Греції, Малої Азії, Кавказу, Закавказзя та Мідії, навчилось глибоко шанувати і берегти принципи просвітленого життя.

Частиною цього об’єднання були народи, які складали великий союз під назвою Велика Сукупія (нині застосовується назва Скіфія) або Артанія. Проти цього об’єднання у 6 ст. до н.е. розпочали війну носії та прихильники темних культів – готи та скоти, а також залучені у похід гали.

Простір Великої Сукупії – Артанії (Артанія – велика духовна спільнота), зі столицею Артою, був центром усіх просвітницьких процесів на Землі, землею аріїв – Отців найвищих духовних рівнів. Тисячоліттями тут діяли закони Прави та ширився світогляд, який славив Праву (православ’я).

Для кожного слов’янина найважливішим була – віра у Творця – Сварога (Господа), життя у Праві, відання Прави, шанування Прави, особисте просвітлення, поширення знань законів Прави, Яви, Нави (духовного, явного та після явного світів).

Дотримуючись духовних законів, слов’янські предки ніколи не намагались будувати держав та утворень на основі рабства та жорстокості. Вони не спокушались незаслуженим соціальним вивищенням, бездумним матеріальним накопиченням, жадібністю та вихвалянням.

Скромність в усьому, розумна самодостатність, духовна повага до світлих душею, особисте духовне зростання, захист усього живого, шанування природи, відмова від матеріально надмірного, слідування законам Творця – Сварога – ось пріоритети слов’янських предків у яві.

До того ж слов’янину, як людині, була важлива духовна перспектива, яка визначалась у Всесвіті законами Прави, Яви, Нави. Саме закон Прави визначав можливість неодноразового втілення світлої людської душі у явному світі. Це визначена для світлих душ реінкарнація (реанкернація, чергове відродження у яві, пакібитіє) – дорога до вічності.

Така дорога вимагала від тих, хто хотів нею йти, духовно рости, бути слов’янином, досягати високих ірійних рівнів і удосконалюватись далі, турбуватись про духовне навчання дітей та онуків, які мали нести знання наступним поколінням (Егоїзм – загроза світлій душі (досвід предків)).

Слов’яни були переконані – виховуючи потомків на законах Прави, Яви, Нави, вони стелять дорогу своєму новому явленню у чистому духовному середовищі майбутнього, у родовому колі, де не станеться їхнього духовного падіння, неусвідомленої загибелі їхньої душі серед падших та очорнених духовно.

Звідси важливий для кожного слов’янина, а далі українця, висновок – людина повинна берегти свою світлу душу, протистояти темним спокусам, думати про духовність своїх нащадків, противитись проявам окультизму та магічних ритуалів, які позбавлять їх вічності життя.

Саме такі духовні позиції відстоювали народи Великої Сукупії – Артанії, у 6 ст. до н.е. – 1 ст. до н.е., у час, коли землі цих народів стали ареною жорстокої боротьби з ідейними ворогами, агресивними носіями одінської чорної магії та окультизму.

У 564 р. до н.е., готи, скоти та гали, зруйнувавши священну для Старотців – Рахманів Арту, вирішили перетворити слов’ян Сукупії – Артанії на своїх рабів.

На таку зухвалу акцію просвітлені народи Євразії, до яких звернулись Отці Першої Трояні, відповіли карпатським та сарматським походами, а далі війнами у Карпатах та на Дніпрі, коло Вісли та на Рейні.

Вороги були поставлені на належне їм місце, а їхні темні окультні жреці (маги) змушені були тікати до Скандинавії та за Рейн.

Після періоду воєн, на землях Великої Сукупії розпочалось масштабне розселення учасників карпатського та сарматського походів – вихідців з Малої Азії та Кавказького регіону. Відбувалось формування нового союзу просвітлених народів, для якого потрібно було створити новий духовний та адміністративний центр, на місці Арти.

Такий постав, через декілька століть, але вже під іншою духовною назвою – Соуренж (Суренж). Паралельно розгорнулось будівництво паланкової системи захисту Соуренжа (такої не було у Арти). Система отримала назву Роксолань, а у її формуванні взяли участь елітні війська з закавказької Арти, мужні роксолани – вишколена охорона тамтешньої Трояні.

Оновлений слов’янський союз отримав і нову та особливу духовну назву – Дулібія. Адже давнє слово ДУЛЄБЪ, як абревіатура, означає "дар у любові є братній", і вказує на духовне братство усіх просвітлених у слов’янському союзі.

Зростання Дулібії того періоду співпадає з вивищенням Римської імперії, яка повернула свої погляди на Балкани. Протистояння з Римом стане знаковим для Дулібського союзу та набуде особливої гостроти у карпатських війнах та війнах у гирлі Дунаю, де римські війська зазнають відчутних поразок.

Століттями пізніше, протистояння з Дулібією закінчиться для Риму його державним падінням. Справа буде завершена силами азійських гунів, союзників Дулібії, яким слов’яни побудують табір у верхів’ях Вісли та нададуть економічну допомогу.

Після ослаблення Риму, роль нової імперської столиці перейде до Константинополя, який усіма силами намагатиметься задушити на землях Малої Азії давній просвітницький рух (подібний до того, що був у Дулібії).

Імператор Костянтин, а далі й інші імператори, прикладуть усіх можливих зусиль, щоби мати вплив на релігійні процеси у своїй країні. Костянтин намагатиметься поруйнувати зв’язки осередків просвітництва на землях Візантії зі Старотцями – Рахманами Соуренжа та рахмано – волхвівською системою у цілому. Він будуватиме нову церковну структуру, яку назве православною та вселенською, та протиставить таку Соуренжу.

Для нової візантійської церкви будуватимуться великі та пишні храми, для неї складатимуться особливі літургії, збільшуватиметься кількість служб. Церква канонізуватиме далеких від віри державних діячів та встановлюватиме нові дати святкувань.

Залежний від імператорів церковний клір з часом утаємничить знання законів Прави, Яви, Нави, ієрархії Світлого Ірію, знання про душу і тонке тіло людини, підмінить розуміння процесу духовного удосконалення та реінкарнації закликами до покори та духовного рабства.

Нова імперська еліта, вихована у часи боротьби з усім духовним, вважатиме Першу Троянь Соуренжа, усіх дулібських Старотців – Рахманів та волхвів, ідейними ворогами. Вона буде намагатись усіма силами знищити Дулібію та Соуренж.

Ця еліта шукатиме підтримки у ворогів слов’ян, спочатку у зовнішніх, як то у вікінгів, а далі й внутрішніх, як то у яхів – полян, намагаючись ліквідувати головний православний духовний центр на Волині, місце давніх Отців – аріїв.

У таких намірах Візантії буде сприяти новоутворена Хазарія, вчиняючи напади на союзні дулібам народи у межиріччі Дону та Волги – булгарів, черкесів, ногаїв. Вона захоплюватиме транзитні торгові шляхи, полишаючи дулібську провінцію Єланією життєво важливих комунікацій з центром.

Ворогам вдасться налаштувати проти Дулібії і внутрішню її п’яту колону. Така колона утворилась з давніх переселенців зі східного побережжя Каспійського моря – загонів яхів (ягів), які опинилися у Європі, на Середній Віслі та Нижній Десні, у час сарматського походу.

Не пройшовши просвітлення (через духовні вади), групи каспійських яхів на Віслі та Десні, у 4 ст. до н.е. – 8 ст. н.е., стають проблемою для усієї Дулібії. Яхи ніяк не можуть осягнути законів духовного братства.

Отримавши від Отців нові назви, такі, як ляхи (лукаві яхи) – на заході, поляни (степовики) – на сході, ці яхи докладають усіх зусиль, аби силою вивищитись серед слов’янських сусідів. Вони захоплюють суміжні уділи, оббирають місцеве населення, прагнуть утримувати великі військові загони.

Такі військові загони переростають у значні формування, у середовищі яких побутує прихований окультизм та магія. Учасникам цих формувань давні Отці дають ще одну, особливу та влучну, назву – варяги (войовничі яги).

Варяги у 8 – 9 ст. н.е. – це велика частина чоловічого населення яхів (в основному, полян), які потребують засобів на утримання. Вони готові виконувати забаганки своїх очільників і за винагороду грабувати, вбивати, ходити у походи.

У той же період до війни з Дулібією долучаються і франко – германські королівства. Їх володарі знаходять спільну мову з Візантією, Хазарією та намагаються координувати напади на слов’ян і зі скандинавськими вікінгами (Слов`янська єдність – минуле і майбутнє).

Координація зусиль дає очевидні результати. На початку 9 ст. н.е. зазнає нападу дулібська столиця – Соуренж. Її здійснює візантієць Дір на чолі найманого війська. Смерть Діра від рук суренжського буса не змінює планів змовників здолати Дулібію.

Наступна акція, але вже sз застосуванням окультних дій (духовної чуми), стає вирішальним фактором, який змушує Першу Троянь та дулібських державних очільників (через небезпеку ірійного падіння) покинути столицю та виселитися у навколишні міста (Суренж – історія повернення).

Втративши Соуренж, а з ним вплив на частину територій слов’янського союзу, Перша Троянь та Старотці – Рахмани намагаються провести швидкі зміни у системі державного керівництва Дулібії.

Після цих змін союз слов’янських народів виступає вже під іншою назвою, яка несе новий духовний зміст. Союз отримує найменування Рось, що означає – Рівні Отців Світлих Ь/великих.

Керівництво Росі у середині 9 ст. н.е. направляє елітні війська на чолі з вихідцем з бусової сім’ї Рюриком на приборкання варягів та західних ляхів. Проте довге відлучення Рюрика від роського центру, перебування у ворожому оточенні, має свої наслідки. Рюрик починає відходити від слов’янського світогляду і духовно падає.

Осівши у Новгороді, Рюрик не бажає вертатись на очі Першої Трояні, тому відсилає на батьківщину свого родича Олега та сина Ігоря.

І Олег, і Ігор готові й надалі служити Першій Трояні. Олег перетворює удільний Київ на свою військову базу і ходить звідси у далекі походи. Олегу вдається нанести разючі удари по головним ворогам та налякати Візантію, ставши чисельним військом під воротами Константинополя (907 р. н.е.).

Тоді ж у складі Першої Трояні з’являється і особлива постать Старотця – Рахмана, якого величають Волосом. Він прекрасно розуміє важку ситуацію та оцінює складність подій навколо Росі, через що займається складанням спеціального тексту, своєрідного історичного послання до майбутніх поколінь.

Текст Волоса гравірується на металевих пластинах, а потім багаторазово копіюється на дерев’яних дощечках. Металеві пластини ховаються у пантеонах Пересопниці, а дерев’яні копії стають у нагоді для Рахманів та волхвів того часу.

Так з’являється твір, який нині носить назву "Велесова книга".

Незважаючи на усі заходи, тиск на Роську державу до середини 10 ст. н.е. неупинно зростає. Ускладнюється ситуація навколо удільного Києва, де свою таємничу роль грає молода дружина князя Ігоря, княгиня Ольга.

Імітуючи прихильність до слов’янського світогляду, Ольга підтримує контакти з провізантійськими колами, та створює особливу ситуацію в оточенні Ігоря, що, у наслідку, призводять до підступного вбивства її чоловіка.

Надалі, у період, коли Ольжин син, київський князь Святослав по волі Першої Трояні сміливо боронить Рось (він ходить походами на вікінгів та варягів півночі, нищить підступну Хазарію, виступає проти Візантії на Дунаї), Ольга укладає таємні союзи з ворогами Росі.

Діяльність Ольги має важкі наслідки.

У спланованій княгинею пастці гине сам Святослав, а її внук, Володимир, отримує від Ольги усілякі таємні повчання, як шляхом підступу, непокори Трояні, воєн з Россю та її князівствами, домогтися того, щоб Київське удільне князівство змогло стати імперією візантійського типу.

Володимир, після того як став Київським удільним князем, у стосунках з Россю намагається покладатися на варягів, найперше тих, яких раніше випровадили з Києва до Новгорода. Бо варяги готові служити лише тим, хто добре платить.

Проте, Київському князю хитрощами, війнами та силою не вдається захопити бодай значної частини роських земель та подолати владу Трояні та буса. Тому він направляє свої погляди на північ, на неслов’янські землі.

Проіснувавши всього 66 років (988 – 1054 р. н.е.) імперія Рюриковичів, як невеликий шматок відірваний від Роської держави, швидко розпадається, а нащадки княжої сім’ї вступають у братовбивчі війни за її спадок (головно за Київ).

До того ж спадкоємцям цікаві захоплені попередниками поселення за межами Росі, особливо на фіно – угорських землях. Тут немає слов’янського населення (яке вважає їх зрадниками слов’янського світогляду), але є умови для розширення володінь.

Колотнеча навколо Києва та Середнього Подніпров’я заважає усьому роському люду, який благає Троянь та керівництво Росі звільнити регіон від Рюриковичів та їх військ.

У другій половині 12 ст. н.е. росам усе ж вдається випровадити Рюриковичів з роських земель на Волгу та Оку. Вигнанці остаточно осідають у середовищі фіно – угорського населення, поряд з варяжськими загонами та місцевими мосхами.

Тут, у 1157 р. н.е., Рюриковичами та їх варяжським оточенням, буде проголошене Володимиро – Суздальське князівство, яке стане головним центром боротьби вигнанців зі слов’янами та Роською державою.

Почнуться грабунки Києва, бездумне вбивство киян, руйнування численних храмів, пошук святинь. Напад, вчинений князем Андрієм Боголюбським у 1169 р. н.е., повністю зруйнує місто, позбавить життя більшості населення. Рюриковичами після таких варварських нападів будуть вивезені численні храмові речі та старі роські літописи.

Сприятиме Рюриковичам і загальна ситуація на Поволжі, коли у 12 – 13 ст. н.е., в пошуках військового заробітку, туди потягнуться яхи Прикаспію. Число прикаспійських яхів у князівських загонах на Волзі та Оці постійно зростатиме, і це посилить міжусобиці самих Рюриковичів.

У 1237 – 1239 роках ці ж прикаспійські яхи, але вже як військо Батия, під назвою татари, вступлять на землі Верхнього Поволжя та захоплять усі місцеві князівства Рюриковичів. Головним представником яхів у регіоні стане названий син хана Батия, зведений брат його сина Сартака, князь із сім’ї Рюриковичів – Олександр (Невський).

Тоді ж у регіоні Верхнього Поволжя складуться умови для формування субстрату з місцевого населення (фіно – угрів, варягів, мосхів, венедів) та численних прикаспійських яхів (татар), об’єднаних близькою їм яхівською ідеологією (подібною до варяжської).

За намовляннями Рюриковичів, яхи – татари підуть у 1240 році на південь, на Рось. Вони зруйнують Київ та з боями рушать на захід. Дійшовши до Прикарпаття, а далі до Польщі та Угорщини, татари виграють тамтешні битви, але потрапивши у несприятливі умови, повернуться Причорномор’ям до Волги.

Перша Троянь, знаючи наміри ворогів, організовує ряд заходів, які допоможуть уберегти головні міста Волинського регіону від нападів яхів. Такі заходи не дадуть можливості татарам закріпитись у регіоні та осісти на землях Росі (як це сталось на Поволжі).

У цей же час на Прикарпатті рюриковицьку політику намагається проводити князь Данило. Втікши зі своїм почтом під час татарської навали до Польщі та Угорщині, він, згодом, вклоняється Батию та, отримавши ханський ярлик, починає діяти від імені хана на Прикарпатті, Росточчі та Підляшші (наслідуючи Олександра Невського).

Данило збирає ханські побори, воює з непокірними містами, чинить тиск на тих, хто виступає проти його політики. Разом з тим, князь не надто задоволений своїм становищем та намагається змінити сюзерена.

Спокусившись обіцянками папи стосовно великої західної допомоги у розбудові власної (Данилової) держави, він швидко приймає католицизм та намагається зруйнувати давні рахманські та волхвівські центри на Росточчі та по Західному Бугу (Розточчя: шлях рахманів).

За таку наполегливість, у 1253 році, він отримує королівську корону та запускає на землі Прикарпаття та Підляшшя осередки таємним лож та орденів. У 1256 році Данило палить найвеличніший рахманський центр Розточчя на горі Високий замок та окольне місто Діброву.

Але боротьба з роською духовністю у Данила триває недовго. Князь, який підняв руку на рахмансько – волхвівські центри, не уникнувши суворого рахманського прокляття, дивним чином помирає у далекому Холмі.

У той же час, татари міцно осідають по усіх просторах Волги і Дону та засновують там свою державу – Золоту Орду.

Перша Роська Троянь та роські князі Волині, у другій половині 13 – першій половині 14 ст. н.е., прикладають усіх можливих зусиль аби очистити усі роські землі від татарських загонів та місцевих прислужників хана.

На Волинь з’їжджаються Старотці – Рахмани і волхви з усіх поруйнованих ворогами центрів. Тут вони розбудовують нові рахмано – волхвівські центри, число яких зростає у декілька разів. Починається реформування держави.

У складних умовах реформ набирає популярності і нова назва роських земель – Волинь – Україна, а далі просто – Україна. Ця назва говорить, що дана країна є духовною хранителькою високої науки світлих знань, наступницею Артанії, Дулібії та Росі (Укри та українці: забута історія предків).

Українська еліта Волині – України у 14 столітті намагається якнайшвидше відновити колишні кордони Росі. Вона прагне створити на Дніпрі потужну військову базу, яка би протистояла поволжським яхам – татарам, та носила духовну назву – Січ (Світло Ірію чисте).

Союзником у боротьбі проти ворога стає єдиновірна Литва (Велике князівство Литовське), яка теж боронить свої межі від яхів – татар. У битві на Синіх Водах 1362 року татарські мурзи зазнають чергової поразки і яхи відступають далеко за Дніпро (Волхвівський дух України: волинські корені Запорізької Січі).

У 15 – 16 століттях Волинь – Україна набирає сили і це непокоїть її агресивних сусідів.

У Причорномор’я посилається буджакська орда (яхи – татари), яка значний час буде непокоїти населення півдня України вчиняючи розбійні напади на лісостепові міста та села.

Москва, яка виграла внутрішньо – ординську боротьбу у Сараю, поширює владу Московського царства на сусідні князівства – улуси та уважно поглядає на захід. Тепер уся яхівсько – татарська сила колишньої Золотої Орди у її руках.

У таких умовах московські володарі прагнуть величі для свого царства. Вони прикладають усіх можливих зусиль, щоби перетворити викрадені у Києві давні літописи (Нестора та Сильвестра) на кириличні підробки потрібного змісту.

Компіляти мають возвеличувати Рюриковичів, сприяти московським зазіханням на слов’янські землі та перетворити назву слов’янської держави Рось на Русь.

Для реалізації планів на початках 16 ст. н.е. московський цар вступає у таємні переговори з представниками ляхів та їхніх орденських покровителів зі Священної Римської імперії. Мова йде про розподіл Литви та України по Дніпру та Березині (див. "Битва під Оршею 1514 року").

Для Литви та України починається складний період боротьби за своє існування. Зі сходу частішають загарбницькі напади, з заходу – спроби повного ідеологічного підпорядкування прояхівського населення у середині Литви та України.

Це населення, надалі шляхта (від слова "ях"), вони спокушають бажанням швидкого збагачення, легкого суспільного вивищення, надуманими почестями. Потрібно лиш визнати пріоритет особливої магнатської влади, яка буде збудована за особливими принципами таємних товариств.

Як пухлини, на тілі України виростають магнатські володіння. Окультні керівники цих володінь, головні маги таємних товариств (магнати), здійснюють широку окультну діяльність, яка об’єднує зрадників слов’янської віри (прояхівський елемент, шляхту).

Це тішить західних покровителів, які руками магнатства та шляхти готові задушити православну Україну та її рахмано – волхвівську систему, і таким чином прибрати її землі та народ до своїх рук.

Спроби Першої Трояні та української влади покінчити з кублами окультизму та магії, приводять у 16 – 17 ст. н.е. до широких, підтримуваних народом, антимагнатських акцій.

Ці акції нині називають козацько – селянськими повстаннями під проводом Наливайка, Косинського, Жмайла, Федоровича, Сулими, Павлюка, Бута, Острянина, Гуні. Проте, вони – законні дії української держави, здійснені її вірними синами для очищення України від чужинської ідеології.

Фінансова, політична та військова підтримка різними орденами та ложами антиукраїнської політики магнатів призвела у 1648 році до повномасштабної війни магнатсько – шляхетської коаліції проти Української держави та її духовної влади.

Програвши бойові дії початкового періоду (під Корсунем та Пилявцями) та посилаючись на брак сил, верховоди цієї коаліції почали наполягати на прямій збройній участі армій західних покровителів у війні проти України.

Після певних вагань, допомога від західних покровителів їм була надана. Реалізувати таку було доручено польському королю Яну ІІ Казимиру.

Король отримав відповідні повноваження, кошти та чисельні військові загони з різних регіонів Європи. До королівського війська долучились військові сили магнатів Верхнього Подністров’я. Тому армія вторгнення мала складати до 150 тисяч осіб.

Переступивши межі України, ця сила у 1651 році зупинилась під Берестечком. Тут мала відбутись генеральна битва між військами Яна ІІ Казимира та армією Івана Богуна – керівника української держави.

Початкові бойові дії тривали три дні. Але через зраду одного із старшин (ним був Зиновій Хмельницький) та відхід кримських ногаїв, Іван Богун змушений був відступити, шукаючи нове поле битви.

Підлеглі короля сприйняли цей рух української армії як поразку, сповістили Європу про велику перемогу Казимира. Тоді ж Казимир дав наказ переслідувати військо Богуна, яке пішло у бік Мізоча.

Через півтори тижні, пройшовши Мізоч, армія Казимира натрапляє на добре збудовану оборону і зазнає нищівної поразки у генеральній битві двох армій.

Від несподіваного повороту подій король із залишками армії поспішно тікає до Збаража, де по декількох місяцях сидіння, просить Богуна зняти осаду і відпустити його, зобов’язуючись більше не ступати на українську землю.

Історія цього безславного походу Яна ІІ Казимира нині викреслена з анналів європейської історії та трактується, як поразка українців під Берестечком.

Проте результати походу короля говорять самі за себе – король не зайшов углиб України, не зайняв її міст та уділів, не зруйнував Запорізьку Січ, не окупував державу у цілому. Він програв генеральну битву під Мізочем та після оточення був милостиво відпущений до Польщі.

Проте, усі досягнення у боротьбі за незалежність України у 17 ст. н.е., які історично належать професійній українській армії та військовому генію Івана Богуна, нині приписуються шляхтичу та єзуїту Богдану – Зиновію Хмельницькому.

Фіктивна державотворча діяльність Зиновія Хмельницького, шляхтича, єзуїта, католика, члена однієї з лож, якому Москва (вдячність за сепаратну Переяславську угоду) приписала великі заслуги та славу, є предметом майбутніх досліджень.

Нині ж перед нами постає результат трьохсотлітнього нищення української минульщини, компілювання історії України з боку ідеологів сходу та заходу, які створили міф про великого гетьмана Богдана Хмельницького.

Приклався до роздування цього міфу і Йосип Сталін, який заснував одну з найвищих військових нагород СРСР, що була названа орденом Богдана Хмельницького (трьох степенів). На додачу до того, у період жорстоких репресій проти українців Сталін наказав зняти хвалебний фільм про таємничого гетьмана.

За цією хвалебністю залишились у невідомості істинні герої тогочасної України – Троянь, коло Отців рахманських, керівник української держави Іван Богун, Рахмани та волхви, славні князі та полководці, незрадлива українська старшина, яка боролась проти прошляхетської та промосковської політики Хмельницького.

Негативну роль у тому часі зіграли й ідейні бродіння у колах спокушеного магнатами духовенства, яке не встояло перед явними мирськими благами. Частина такого духовенства визнала владу папи, інша частина наважилась шукати щастя у прислужуванні Москві. Така зрадливість, врешті – решт, призвела до непоправимих втрат у колі вищих керівників тогочасної України та поставила під удар її Першу Троянь.

Загибель від рук зрадників Івана Виги (Виговського), Івана Богуна, інших державних діячів, відкрила шлях до повної окупації Лівобережної (Москвою, з 1709 року) та Правобережної (Польщею, з 1725 року) України.

Україна увійшла в новий період Руїни – нищення ідейними ворогами усіх ознак української державності, планомірного вбивства стійких у вірі Старотців – Рахманів та волхвів, руйнування українських духовних шкіл та осередків.

До того ж, на українську спадщину у цей час кладе око новий московський цар Петро І.

Участь у подіях періоду Полтавської битви (1709 року), зацікавленість давньоруськими компільованими літописами, підштовхнули його до знакового вчинку – перейменування Московського царства у Російську імперію (остаточно у 1721 р. н.е.). Так відбувся факт привласнення імперією яхів давньої назви Української держави – Рось.

Одночасно на заході яхівська верхівка Речі Посполитої, полишаючи український народ духовної еліти, намагалась змусити населення Правобережної України перейти у католицизм та стати поляками.

Відразу ж після трьох розподілів Польщі у 1772, 1793, 1795 роках, подібний процес (особливо на Волині) продовжили таємні служби з Петербурга. Вони розгорнули каральні акції проти усієї незрадливої української старшини та духовенства, вбиваючи, катуючи, вивозячи непокірних до Сибіру.

Процес тривав майже усе 19 століття. Він мав важкі наслідки для національної еліти та її світоглядних перспектив.

З новою силою репресії відновились вже у 20 столітті. Більшовики, які отримали усю повноту влади, болісно відреагували на спроби відродження української держави у 1917 – 1919 роках. Як результат – намагання знищити велику кількість українського населення голодоморами, репресіями, висилкою до Сибіру та численних таборів.

Проте і це не було кінцем антиукраїнської політики СРСР.

Після приєднання західноукраїнських земель, у ході післявоєнної боротьби з національно – визвольним рухом 1946 – 1953 років (бандерівцями), Сталін у 1947 році ініціює постанову уряду СРСР про знищення усіх наявних підземель на території країни (читай України).

Постанова дозволяє силам НКВД руйнувати, трощити, засипати тисячі підземель, льохів, підвалів, колодязів, залишків історичних споруд та замків – давніх схованок цінних артефактів з історії слов’янства, матеріальних свідоцтв часів Дулібії, Росі та України.

Постанова узаконює варварське відношення до усієї історичної спадщини українського народу.

У 50 – 80 роках ХХ століття впроваджуються нові заборони у системі освіти. Вони торкаються діяльності українських істориків та археологів і вказують на те, що у нових дослідженнях не варто виходити за межі офіційного викладу історії СРСР.

За виконанням заборон пильно слідкують відповідні органи, які, після появи небажаного археологічного чи історичного матеріалу, мають право вилучати підозрілий матеріал, зупиняти витік інформації, примушувати пошуковців давати підписки про нерозголошення фактів.

Тоді ж корегується і музейна діяльність. Знайдені давні (дулібські та роські) артефакти 1 – 9 ст. н.е. штучно омолоджуються. Їх називають речами часів Русі Київської (практика існує і до нині). Неідентифіковані слов’янські знахідки представляються надбаннями інших народів, переважно готів, гунів та аварів.

У період хрущовської "відлиги", через надмірне захоплення українців козацькими часами, чинився тиск і на ентузіастів, які бажають хоч якось розібратись з подіями 16 – 17 століть. На рівні держави такі спроби швидко підміняються шароварщиною та славленням акту фіктивної злуки 1654 року.

Так формується вихолощена "українська" історія, яка завідомо не могла пояснити коренів слов’янства та українського народу, принципів формування давніх слов’янських державностей, основ українського світогляду та давньої віри предків.

Бо така "історія" формувалась у столицях сусідніх держав, контролювалась ідеологами антиукраїнського спрямування, націлювалась ними на нищення української самоідентичності.

То якою ж насправді була історія України?

Хто був головним та істинним натхненником українських державотворчих процесів?

Відповіді, на такі запитання дуже прості та однозначні, якщо відкинути імперські міфи та усілякі ідеологічні обмеження.

Особлива роль в історії українського народу належала великій, духовній, рахмано – волхвівській системі, яка і була тим тисячолітнім джерелом, яке підтримувало дух предковічної самоідентичності слов’ян та українців.

Руйнування такої системи у 18 ст. н.е. призвело до надзвичайно критичного стану, у якому останніми століттями і перебуває український народ. Адже ретельно приховані знання про духовні корені народу, про давні державні утворення на землях України, відомості про віру та світогляд предків, не мають змоги допомогти нам.

Проте, чи буде так завжди?

Про відродження духовної системи на давніх слов’янських землях натякає "Велесова книга", інші сакральні тексти. Вони говорять про нові часи та нову Землю.

Але для відродження основ предковічної духовної системи потрібно вивчити світоглядний спадок предків, справжню історію слов’янських та українських подвижників та героїв.

Маємо усвідомлено відмовитись від імперських та ворожих міфів, очистити пам’ять від занесеного шумовиння, зняти з очей важку імперську луду, намагатись побачити своє, давне та істинне духовне начало.

Виходячи зі сказаного, варто опрацювати у деталях іншу модель української історії, охоплюючи, для початку, лишень останні три тисячі років.

Вона, ця трьохтисячолітня історія, може мати такий вигляд:

-Велика Сукупія – Артанія зі столицею у Арті (10 – 6 ст. до н.е.);

-напад готів, скотів та галів, руйнування Арти (564 р. до н.е.);

-карпатський та сарматський походи до Європи, визволення Арти (кін. 6 – 4 ст. до н.е.);

-реформи у Артанії, відновлення просвітницької системи (3 – 2 ст. до н.е.);

-побудова міцного духовного центру на місці Арти – Соуренжа, перейменування союзу у Дулібський ( 1 ст. до н.е. – 1 ст. н.е.);

-зміцнення Дулібії, побудова союзу слов’ян з гунами (2 – 6 ст. н.е.);

-зростання напруженості навколо Дулібії, проблеми з яхами – полянами (7 – 8 ст. н.е.);

-атака на Соуренж, реформи державного центру в Роксолані, перейменування Дулібії в Рось ( поч. 9 ст. н.е.);

-Рось у кільці ворогів, варяжська проблема ( сер. 9 – сер. 10 ст. н.е.);

-зрада Рюриковичів, захоплення варягами Київського уділу (межа 10 – 11 ст. н.е.);

-війни Росі проти Рюриковичів, вигнання їх разом з варягами на Верхнє Поволжя (11 – 12 ст. н.е.);

-татарсько – яхівське нашестя на Рось (сер. 13 ст. н.е.);

-війна Трояні та волинсько – роських князів у союзі з Литвою проти яхів – татарів (сер.13 – сер. 14 ст. н.е.);

-реформи устрою держави з центром на Волині, перейменування держави в Волинь – Україну (14 – 15 ст. н.е.);

-побудова волинськими князями Запорізької Січі (кін. 14 – 15 ст. н.е.);

-розбудова держави Україна, боротьба з магнатством (16 – сер 17 ст. н.е.);

-війна магнатів та їх покровителів проти України (сер. 17 – поч. 18 ст. н.е.);

-окупація України Річчю Посполитою та Москвою, розгортання репресій проти рахмано – волхвівської системи (поч. 18 – кінець 18 ст. н.е.);

-поділ Речі Посполитої, захоплення більшої частини земель України імперією Романових, нищення усього рахманського та українського (кінець 18 ст. н.е. – поч. 20 ст. н.е.);

-спроба відновлення української державності, УНР (1917 – 1919 р.);

-захоплення України більшовиками (1918 – 1921 р.);

-Україна у складі СРСР, новітні репресії, голодомори, виселення (1922 – 1991 р.);

-незалежна Україна у спробах самоідентифікації (з 1991 року).

І хоча справжній літопис української історії ще не написаний, але його контури проступають у представленій вище моделі.

Варто лишень спробувати відшукати істинні та давні літописи Старотців – Рахманів та ті численні докази, які духовні Отці полишили нам у надійних місцях.

А для цього варто побачити ті духовні знаки, які славні Отці залишили нам, та зрозуміти їх сенс.

Бо час уже настав!

Джерела:

1. Влес книга. Дніпро, №4 – Київ, 1991.

2. Лозко Г.С., Велесова книга. Волховник. – Вінниця, 2007.

3. Повість врем’яних літ – Київ, 1990.

4. Літопис руський за іпатським списком. Переклад Л. Махновця. – К.1989.

5. Лаврентьевская летопись. (Полное собрание русских летописей. Том первый). Ленинград, 1926—1928г.

6. Радзивилловская летопись // ПСРЛ. — 1989. т. 38.

7. Памятники литературы Древней Руси. XIII век. М., 1981. С.236 – 425

8. Полное собрание русских летописей (ПСРЛ) – http://www.lrc – lib.ru/?id=5

9. Дем’янов В. Що було до Русі? – Рівне, 1994.

10. Дем’янов В.О., Андрєєв О.А. Велич Дулібії.Рось. Суренж (Таємниці Волинської землі) – Київ, 2006.

11. Дем’янов В.О., Андрєєв О.А. Велич Дулібії. Рось. Суренж. – Київ, 2007.

12. Карамзин Н.М. История государства Российского (в 12 томах) – http://www.bibliotekar.ru/karamzin/

13. Грушевський М. С. Історія України – Руси: в11 т., 12 кн. – Київ: Наукова думка, 1991 – 1998 .

14. Старшая Эдда (древнеисландские песни о богах и героях) – АН СССР, 1963г.

15. Младшая Эдда – Наука, Ленинград, 1970г.

16. Статті – http://rivne – surenzh.com.ua/ua/our_articles/

17. Карти – http://rivne – surenzh.com.ua/ua/additional/maps

18. Сайт – http://rivne – surenzh.com.ua

* * *

За матеріалами з інтернету

Коментарі0

Наразі можливість коментування вимкнена.